Тур до Албанії. Розповідь туриста

Албанці називають свою державу Шкіпер – країна орлів. Орлов я там так і не побачила, але «маленький і гордий народ» зробив найприємніше враження. У нас склалася стійка думка, що в Албанії живуть одні терористи і бандити, тієї ж точки зору дотримувалися і співробітники югославського турагентства, в якому ми купували квиток до Чорногорії. Але після двотижневої подорожі по країні я можу з упевненістю сказати, що Албанія – чи не найбезпечніше в Європі місце для туристів. До іноземців там ставляться як до священних тварин, і вже точно ні в одній іншій країні повідомлення про те, що ми росіяни, не викликало б такого бурхливого захоплення.

До 1961 року СРСР був «кращим другом албанського народу», російську мову вивчався у школах, багато албанці здобували вищу освіту в наших вузах. Потім дипломатичні стосунки були розірвані, тому що місцевий вождь Енвер Ходжа залишився послідовним сталіністом, до початку 90-х років багато населених пунктів і вулиці носили ім’я Сталіна. Тепер від цього не залишилося й сліду, на відміну від наших провінційних міст, в кожному з яких обов’язково можна побачити статую Леніна на центральній площі, в Албанії всі пам’ятники Леніну, Сталіну і Ходжі були знищені.

До Чорногорії ми прибули близько 3 годин дня. В аеропорту Тівата (злітна смуга і сарайчик) пахло півднем і коровами. Пам’ятаючи про етнічні проблеми, ми намагалися не згадувати про кінцеву мету нашої подорожі по дорозі до кордону, до якої добралися за пару годин. Таксист довіз нас за 15 євро від Бара до хисткою хатинки, яка виявилася прикордонним пунктом царин. Тут скінчився асфальт, і почалася Албанія.

Перехід кордону зайняв не більше 5 хвилин, і ми пішли пішки до Албанії. Водій попутної машини, яку ми загальмували по той бік кордону, повідомив, що грунтова дорога тільки перші 10 км, а решта 5 до Шкодера – хороша. Через 10 км стало ясно, що хорошою за місцевими мірками є дорога, покрита клаптиками асфальту.

Перша ознака албанської території – бетонні бункери, які понатикані по всій країні. Складається таке враження, що їх збудовано рівно стільки, щоб вистачило на все чоловіче населення (а кожен бункер розрахований на 2-4 особи). Тепер головний албанська сувенір – попільничка у вигляді бункера.

У Шкодер прибули вже надвечір. Місто справило гнітюче враження – всюди бруд, ями, сміття, в порівнянні з більшістю будинків наші хрущоби здаються хоромами. У середні століття Шкодер був крупним процвітаючим торговим центром, але в результаті землетрусу в 1979 році був практично повністю зруйнований, так що не залишилося жодних слідів традиційної архітектури. Електрика відключається щопівгодини, але практично в кожному будинку є генератор. В інших містах з освітленням положення було трохи краще, але віялові відключення – справа звичайна, так що найнеобхіднішим предметом в Албанії виявився ліхтарик. Потім ми питали місцевих жителів, звідки такі проблеми в країні, яка до недавнього часу навіть експортувала електроенергію. Відповідь була в дусі кота Матроскіна – мовляв, електрику то у нас є, у нас розуму немає.

Спочатку проблемою для нас було перейти вулицю (потім якось звикли) – правил дорожнього руху і світлофорів не існує, на перехрестях машини, велосипедисти і моторолери (а іноді й корови) намагаються протиснутися одночасно у всіх напрямках, безперервно сигналячи один одному. Добре, що на вибоях вони не можуть особливо розігнатися – завжди встигаєш ухилитися. У повітрі висить стійкий запах дешевого палива і вихлопних газів – нафта в Албанії своя, так що бензин самопальний. Практично всі албанці їздять на мерседесах, правда, більшість з них вже років 20 тому повинні були піти на заслужений відпочинок. Водій запросто може зупинитися на дорозі, щоб поговорити з приятелем, який їде по зустрічній смузі. При цьому з обох сторін утворюються півкілометрові пробки, але ніхто не обурюється – поспішати то особливо нікуди.

При спробі знайти готель з’ясувалося, що албанці не знають нічого далі своєї вулиці, хоча усі охоче кидаються допомагати заблукали туристам. Коли намагаєшся дізнатися дорогу, збігаються декілька чоловік і, показуючи руками в різні боки, на всіх 5-ти мовах, яких вони не знають, намагаються пояснити, як пройти. Спори про місцезнаходження об’єкта тривають і після нашого відходу, але вже на албанському. Але вже якщо раптом хтось дійсно знає дорогу, то обов’язково проводить особисто.
Подробнее »

Замок Скандербега

У Тирану хотіли поїхати в якості експерименту по залізниці, але тільки зібралися ловити машину до вокзалу, як проїжджає повз водій мікроавтобуса запропонував підвезти до Тирани. Так що весь шлях ми проробили разом з цибулею і помідорами. Це було справжнє ралі Париж-Даккар. Дорога, як завжди, – серпантин з ямами, та ще булижники валяються, які з навколишніх гір нападали. Видимість метрів 10 – дощ і туман, але наш водій навіть на найкрутіших поворотах не бажав скидати швидкість нижче 70 км.

По кузову скачуть помідори, а в мене єдина думка – як би не звалитися на коробку передач. Зате замість обіцяних 4 їхали 2 години. По дорозі один раз зупинилися, шофер узяв 100 Лекс і пішов до церкви. Ми його питаємо: «Ти православний?». Ні, каже, церква православна, але я мусульманин. Мабуть, приятель попросив свічку поставити. Ось такі у них своєрідні стосунки з релігією.

У Тирані, як ми і припускали, немає нічого цікавого, одні пробки на дорогах, але уникнути її не вдалося. Прогулялися по центральному бульвару, який проходить через все місто через площу Скандербега. З одного боку площі – урядові квартали, в тому числі колишня резиденція Енвера Ходжі. Ті ж бараки, тільки поміцніше. По інший бік вже житло для народу, незліченні магазини, кафешки, тротуар, природно, весь у ямах. Зайшли в мавзолей Ходжі. Албанському вождю не пощастило – помер він у 1985 році, а в 1990 в країні вже почалися зміни. Так що полежати в мавзолеї йому не довелося. Тепер там проходить виставка сюрреалізму, удачней місця не придумаєш.

Вранці поїхали в Крую, замок національного героя Албанії Скандербега, який у 15 столітті очолював боротьбу проти турків, вигравши всі 25 битв. Правда, варто було йому померти, як турки Албанію захопили.

Замок Скандербега ретельно відновлений, абсолютно незвичайне для цієї країни явище. Від середньовіччя залишилися тільки фортечні стіни і сторожова вежа.

На дорозі до пагорба – турецький базар, два ряди крамничок з антикваріатом і виробами народних промислів. До цих пір я була впевнена, що Албанія не виробляє нічого, крім дешевого бензину та сміття, так що тут нарешті змогла закупити сувенірів. Та й просто прогулятися по цій вулиці було надзвичайно цікаво, справжній етнографічний музей. У вітринах розвішені національні костюми, тут же тчуть килими.

Підібрав нас по дорозі назад до Тірани водій виявився колишнім співробітником місцевого КДБ. Він не міг втриматися від того, щоб не продемонструвати нам свій шикарний будинок і дружину, знає 5 англійських слів. Попили, поїли, отримали в подарунок по букету і по грона винограду і ледве відбилися від запропонованої пляшки коньяку, після чого були доставлені за місцем призначення.
Подробнее »

Подорож по Албанії

Звичайно, будь-яка подорож – авантюра. Але поїздка українки в Албанію, хоч і з приятелем, але на мотоциклі!? Друзі, м’яко кажучи, дуже сумнівалися, що це необхідно. Але дізнатися, що ж це таке – єдина суто мусульманська країна Європи, дуже вже хотілося. І з’ясувалося, що зовсім не даремно. Албанія опинилася чудесної країною з гостинним народом і зовсім не такою страшною, як її розписують.

Отже, нічний автобус Салоніки-Тірана. У Тирані я повинна зустрітися зі своїм другом Філіпом. Протягом останніх 3 днів звісток від нього не було, тому що в цей час він їхав на мотоциклі з Франції до Албанії. Залишалося тільки сподіватися, що я правильно зрозуміла його щодо того готелю, де ми збиралися зустрітися.

Автобус був повний. Мій сусід, почувши слово Україна, прийшов у захват і почав намагатися розмовляти зі мною російською. Втім, його пізнання не виходили за межі: «Як тебе звуть?», «Так» і «добре», чим він непомірно гордився і не переставав повторювати згадані вирази в різних комбінаціях. Надалі протягом усієї подорожі я часто зустрічала людей, які колись вчили російську в школі і які, як тільки дізнавалися, що я з України, з гордістю намагалися продемонструвати мені свої знання російської. Колись російська мова була обов’язковим для всіх школярів: тоді Радянський Союз був старшим братом і кращим другом Албанії, яка йшла разом з нами до комунізму. А в 1961 році дві країни розсварилися остаточно і безповоротно через суперечку з приводу розміщення радянських підводних човнів. Втім, мабуть за інерцією, російська продовжували вивчати в школі ще років 15 (ну не китайський ж вчити, в самом деле).

У Тирану ми приїхали в неділю о 6 ранку. І таксі та приватні машини на вулиці майже суцільно «мерседеси», і майже всі бувалі. За версією Філіпа, всі ці машини були вкрадені в смутні часи після розпаду комуністичного режиму на початку 90-х. Тоді в країні панував хаос, так що звучить правдоподібно. Згодом я чула інше пояснення, більш миролюбна: «мерседес» для албанців – символ престижу, ради якого вони готові не їсти, не пити, жити на вулиці, працювати у поті чола і копити на жаданий предмет.

Нарешті за моїм сусідом по автобусу приїхав син, який – яка удача! – Говорив на цілком пристойному англійському. І ми поїхали шукати мій готель, яка повинна була знаходитися поряд з посольством Македонії. Однак готель ніяк не відшукуються. Ми відмотав кіл шість навколо посольства і прилеглих областей, питали перехожих, поліцейських і охоронців посольства – ніхто про такому готелі не чув. Після хвилин сорока безглуздого кружляння (під час якого мені заодно показали і розповіли про головні визначні пам’ятки міста: університет, пам’ятник національному герою XV століття Скандербега, мечеть Етем Бея – головна в місті, і годинна башта) я зрозуміла, що більше зловживати гостинністю і люб’язністю моїх провідників не можна, і попросила висадити мене біля найближчого інтернет-кафе. Так водій і зробив, але попередньо допоміг мені поміняти гроші. З урахуванням того, що було ну дуже раннє недільний ранок, це була велика удача. Обмін відбувався просто: водій витягнув руку з доларами з вікна машини, і як з-під землі утворилася купка чоловіків з різнокольоровими пачками купюр, і всі бажали нам прислужитися.

Курс був не дуже вигідним, але вередувати особливо не доводилося. Я пила ромашковий чай на терасі бару. Нарешті з’явився чоловік з ключами і відкрив інтернет-кафе, що прилягає до бару. Я запитала по-англійськи: «Можна скористатися Інтернетом?» «Я ніколи Інтернет не підключав, але заради вас спробую», – відповів він. Ця людина, якого звали Шутюр, виявився менеджером всього комплексу: інтернет-кафе, двох прилеглих барів і ресторану. Після того як я перевірила свою пошту і виявила лист від Філіппа (він вже приїхав і зупинився зовсім не в тому готелі, яку я шукала), ми трохи поговорили з Шутюром.

Подробнее »

Історія Вірменії

Вірменія тисячоліттями була затиснута між великими воюючими державами, а часом Вірменія страждала і від внутрішніх ворогів, і не обходилося без жертв. Люди Вірменії рятувалися втечею, йдучи зі своєї землі – разом із зміною меж країни чи з примхи заморських завойовників. Національні кордони, історичні і сучасні, є спірними в розумінні представників багатьох народів. Очевидно одне: перешийок між Чорним і Каспійським морями завжди був точкою сходу конкуруючих релігій, етнічного тиску, ласим шматочком для завойовників, де армії різних держав перемагали і зазнавали нищівних поразок.

Вірменія – це найдавніша держава. Вперше назва країни Армінія зустрічається в клинописах перського царя Дарія I, який правив у 522-486гг. до н. е.. Армін, звані у Геродота арменами, були, як вважає одна з гіпотез сучасної науки, індоєвропейським народом, переселився на свою батьківщину з Європи через Малу Азію. Приблизно в XII столітті до н.е. індоєвропейські предки сучасних вірмен, разом із спорідненими їм франко-фрігійськими племенами, переселилися з Фракії у Малу Азію і близько шестисот років жили тут поруч з хетськими народами. Потім вони рушили на схід і затвердилися у західних і південно-західних областях Вірменського нагір’я.
Подробнее »

Культура Вірменії. Традиції Вірменії. Кухня Вірменії

Якщо ви не до кінця усвідомлюєте специфіку південно-західної Азії, то навіть швидкий огляд Єревану дасть вам зрозуміти: ви на Близькому Сході, хоча навколо немає мечетей, і ніщо не нагадує про іслам. Архітектура церков, часто прикрашених дивовижними елементами різьби по каменю, є однією з найпомітніших форм мистецтва. VII ст. був вищою точкою релігійно-церковної архітектури, хоча в цілому оздоблення вірменських церков скромніше, ніж наприклад росіян.

Один з найвідоміших художників сучасної Вірменії Акоп Акопян, будучи етнічним вірменином, приїхав до Вірменії з Єгипту в 1962 році. Композитор Арам Хачатурян та скульптор Хорен Тер-Арутян-великі імена, широко відомі у всьому світі. Традиційна вірменська музика за звучанням схожа на близькосхідну. І сьогодні гарна народна музика є частиною повсякденного життя в країні. Вірменська література багата прислів’ями, казками і народними переказами, причому письменники ХХ ст. зробили великий внесок у розвиток цього напрямку культури. Родоначальником сучасної вірменської літератури вважається Хачатур Абовян.

Якщо класифікувати територію і народи Кавказу за мовними групами, то три основні такі: кавказька, індоєвропейська і тюркська. Вірменська мова є представником індоєвропейської групи, причому вірмени – найчисленніша група людей на Кавказі, що володіє одним з індоєвропейських мов. Вважається, що ця мовна сім’я зародилася на заході Туреччини, поширившись на захід, до Європи, і на схід аж до Індії до 1000 року до н.е.

Вірмени прийняли християнство в ранній давнини (найбільш стародавні церкви були побудовані в IV ст.), Глава Вірменської Церкви живе в Ечміадзіні. Вірменський церковний ритуал богослужіння включає в себе елементи стародавніх обрядових пісень. Це єдина давня церква, яка не відзначає Різдво Христове.

Подробнее »